Всесвітній день людей з вадами мовлення

Король Великобританії, Канади, Австралії та Південної Африки Георг VI, який страждав на заїкання, визнав важливість мовної терапії для лікування заїкання ще на початку 20-го століття. Всесвітній день людей з вадами мовлення почав проводитися щорічно 22 жовтня за ініціативою фахівців з дослідження патологій мови з Канади (Canadian Association of Speech-Language Pathologists and Audiologists - CASLPA).

Заїкання - є значним порушенням мови і характеризується частим повторенням або пролонгацією звуків, складів, слів, частими зупинками або нерішучістю в промові, що розриває її ритмічне протягом. За статистикою близько 3 млн. людей по всьому світу мають подібні проблеми. Причини виникнення заїкання досі точно не встановлені.

Існує ряд способів вилікувати заїкання, серед яких логопедичні, психологічні, психотерапевтичні, логопсіхотерапевтічні, соціореабілітаціонні, медикаментозні, фізіотерапевтичні, комплексні, однак жоден з цих способів, на жаль, не дає 100% гарантії повного лікування.

Але не варто впадати у відчай! Терпіння і труд в даному напрямку безсумнівно принесуть тільки позитивні плоди.

ЗАЇКУВАТІСТЬ ЯК СТРАХ МОВЛЕННЯ

Заїкуватість — дуже розповсюджене захворювання, від якого страждає біля одного відсотка населення. Досить часто ця проблема у дітей появляється безпосередньо після переляку, переживання болю або загрозливої ситуації. Але не всі перелякані діти починають заїкатися.

 Заїкуватість — це функціональний роз­лад, який утруднює вільний плин мовленнєвого ритму. Мовлення переривається затримками й повторенням окремих звуків, складів і слів. Розлад членороздільності мови обумовлюється судорогами мовної мускулатури. Цей мовлен­нєвий розлад зустрічається переважно в дитя­чому віці (частіше серед хлопчиків). Найбільш поширена первинна заїкуватість — розлад, що виникає у віці від двох до чотирьох років.

Фактори, що сприяють розвитку заїку­ватості:

•    невропатична спадковість батьків;

•    «нервовість» самої дитини;

•    ураження головного мозку (родові трав­ми, ММД тощо);

•    прискорений розвиток мовлення (у віці З—4 років);

•    недостатність розвитку моторики;

•    обмаль позитивних емоційних контактів батьків із дитиною.

ЛОГОНЕВРОЗ

Нині заїкуватість трактується як розлад мовлення з переважним порушенням його ко­мунікативної функції (Р. Левіна). Механізмом виникнення заїкуватості в маленьких дітей найчастіше є патологічний умовний рефлекс як ознака невропатії або неврозу, існує погляд на заїкуватість як на один із найскладніших неврозів, пов'язаних із мовленнєвою функцією мови - логоневроз (М. Зеєман).

Структура логоневрозу містить у собі взаємозв'язані компоненти: заїкуватість, страх мовлення, невротичне тло (дратівлива слабкість, страхи, не пов'язані з мовою, тики, розлади сну тощо) і характерологічні зміни, спричинені травматичними агентами — пере­живання власної неповноцінності, розвиток ірраціональних думок, тривожність, невпевненість у собі, нерішучість тощо.

Загострення невротичних симптомів є ґрунтом для виникнення страху мовлен­ня — заїкуватості. У багатьох випадках у дітей до появи заїкуватості спостерігаються такі страхи, як страх темряви, самотності, а також «страх жити», які вказують на поганий емо­ційний контакт із матір'ю та іншими близьки­ми людьми: або надмірний (гіперопіка), або ослаблений, коли дитину рано «відривають» від матері й віддають у ясла або в цілодобову групу, або коли дитина перебуває в лікарні без батьків.

Страх мовлення можна розділити на чо­тири рівні:

1. Легкий ступінь страху мовлення. Ха­рактеризується невпевненістю, фрустрацією, переживається лише в певних ситуаціях спілку­вання, носить вибірковий характер, не усвідом­люється. Страх легко мимовільно долається й не спричиняє порушення адаптації.

2.Середній ступінь страху мовлення. Ха­рактеризується ситуативністю, іноді перед по­чатком спілкування з'являється побоювання говорити. Сам страх мовлення залишається вибірковим, критичність щодо свого стану спостерігається в міру усвідомлення, епізо­дично, в певних ситуаціях спілкування. Страх долається, може спостерігатися помірне по­рушення адаптації.

3. «Невроз очікування». Постійні побою­вання, що передують вербальним комуніка­ціям, спостерігається тенденція до тотальності страху в ситуації спілкування. Так чи інакше присутні усвідомлення вади й критичне ставлення до себе. Страх долається, хоч це вимагає суттєвої роботи над собою. Адаптація пору­шена, може бути часткова дезадаптація, тобто порушення вже сформованих форм групового спілкування.

4. Виражений ступінь страху мовлен­ня — «нав'язливий страх мовлення». Ди­наміка — нав'язливий страх неспроможності до вербального комунікування до й після ситуацій спілкування; реактивні особистісні утворення; тотальність і цілковите усвідомлен­ня свого стану; висока критичність і постійна боротьба з вадою. Страх неможливо або важко перебороти. Відзначається повне порушення адаптації, що прогресує до дезадаптації. Стій­кий нав'язливий страх, погіршення перебігу, що підсилює ступінь психічної травматизації аж до психогенного мутизму, особистісної депривації й депресивних нашарувань (на­приклад, переживання невдачі, відчуття своєї неповноцінності тощо).

Специфічні особливості становлення страху мовлення

•    З 3—5 років страх мовлення виникає при надмірній фіксації інших на мовленнєвому недоліку дитини. Тривожність інших людей, зокрема матерів, призводить до закріплення страху мовлення в дитини.

•    У 5—б років страх мовлення посилюєть­ся. З'являється переважно при контактах із незнайомими людьми. Сприяє загостренню страху мовлення в дитини високий невротизм батьків (гіпертрофована оцінка поведінки дитини) і фіксація на мовленнєвому дефекті з бо­ку однолітків.

•    У 7—8 років фіксація страху мовлення залежить від особистості самої дитини, яка вже навчається у школі й бере участь у формальних комунікативних структурах.

•    У 9—11 років страх мовлення можна в де­яких випадках уже вважати «неврозом очіку­вання». Сприятливим фактором є становлення самооцінки детей, початок їхньої участі в ко­лективних формах спілкування.

•    У 12—15 років нав'язливий страх мовлен­ня є особистісною реакцією. Поряд зі зміцнен­ням самооцінки підлітка, появою системи сві­тогляду й розумін­ня своєї ролі серед  навколишніх, заїкуватість унеможливлює реалізацію значимих для підлітка настановлень.   

Динаміка становлення особистості дитини з логоневрозом

Унаслідок розвитку логоневрозу відбуваєть­ся прискорене формування самооцінки, рівня самосвідомості дітей порівняно зі здоровими однолітками. У цьому й полягає «парадокс не­відповідності». Невроз загострює, стимулює більш ранні особистісні прояви дітей та одно­часно своєю наявністю створює перешкоди для їхньої реалізації. Виникає своєрідний механізм «блокування» у системі «особистість—середо­вище — особистість».

Щоб допомогти дитині звільнитися від заї­куватості, потрібно насамперед обстежитися в лікаря й невропатолога. А дитячий психоте­рапевті логопед допоможуть дитині позбутися цієї вади. Фахівці мають тісно співпрацювати з батьками.

ЩО МОЖУТЬ ЗРОБИТИ БАТЬКИ?

1. Сприяйте розвитку тонкої моторики в ма­люка. Нехай він більше ліпить (або просто ви­качує кульки й ковбаски) з пластиліну, глини або тіста, малює (бажано гуашшю й пальцями), нанизує на нитки ґудзики або великі намисти­ни, нагвинчує гайки на винтики, складає дуже корисні іграшки — пазли. Мовленнєвий центр і центр тонкої моторики знаходяться у мозку дитини поруч один з одним. Тому, розвиваючи один, ви водночас розвиваєте й інший.

2. Стимулюйте звуконаслідування. Як гово­рить кицька? Як реве ведмідь? Як гуде літак? Як дзижчить бджола?

3.  Щодня в той самий час читайте дитині короткі казки або історії.

4.  Робіть релаксаційні масажі.

5.  Якнайбільше емоційно контактуйте зі своєю дитиною. Розмовляйте, грайте в різно­манітні ігри.

6.  Щодня мінімум по дві години нехай ди­тина слухає музику: Моцарта (наприклад, «Чарівна флейта»), Чайковського, Пахмутової, Таривердієва, Дебюссі («Світло місяця») тощо.

7. Відведіть дитину на заняття евритмією. Чим може допомогти фахівець?

Дитячий психолог з'ясовує причини заїку­ватості, розробляє корекційну або терапевтич­ну програму: комплекс ігор та інших заходів, що сприяють подоланню вади й стимуляції за­гального розумового й емоційного розвитку дитини. Періодично зустрічається з батьками й дає їм рекомендації.

Логопед, у свою чергу, проводить із дити­ною заняття з корекції та правильної постанов­ки звуковимови, якщо це необхідно.